Василиса Степаненко розповіла, як вважала, що вже не вдасться виїхати.

Продюсерка “20 днів у Маріуполі” Василиса Степаненко зізналась, чому вирішила залишися в місті та, попри небезпеку, не виїхала, та як думала, що загине.

В інтерв’ю Марічці Падалко Степаненко розповіла, що до початку повномасштабної війни вони з командою працювали в Харкові та робили матеріал про настрої населення на тлі новин про початок російського вторгнення. Згодом команда прийняла рішення, що треба їхати до Маріуполя, адже це велике та важливе місто в Донецькій області, тож окупанти намагатимуться його захопити. Першого дня війни Степаненко разом із колегами вже була в Маріуполі.

Остаточно команда зрозуміла, що має залишатися в місті, коли звернула уваги, що зі ЗМІ нікого не залишилося. Степаненко говорить, що їхньою задачею було висвітлювати все, що відбувається в Маріуполі, і вони виконували свою роботу.

“23 лютого ми прийняли рішення, а 24-го вже за кілька годин до початку повномасштабного вторгнення ми приїхали до Маріуполя. Це було наше спільне рішення, що ми залишаємося. Щодня ми просто працювали і документували все, що відбувалося навколо нас. Пам’ятаю, коли ми приїхали до готелю, де ми зупинялися, там було багато машин преси. Якогось дня ми повернулися з лікарні і зрозуміли, що там більше немає машин. В той момент дня нас це було остаточне рішення, що ми залишаємося”, – розповіла Василиса.

Продюсерка поділилася, що в Маріуполі було емоційно та фізично складно перебувати. За словами Степаненко, були моменти, коли вона вважала, що взагалі не виживе та проводить свою останню ніч. Особливо це усвідомлення прийшло, коли в Маріуполі вже не було електроенергії та зв’язку. Коли після тяжких ночей команда прокидала, то, попри ризик, далі йшла працювати.

“Я постійно думала, що ми скоріш за все не зможемо виїхати. Для мене критичний момент був вночі в лікарні, коли зникло світло і зник зв’язок. Я пам’ятаю, що тієї миті я подумала, що, можливо, більше ніколи не зможу зателефонувати своїй родині, почути голос рідних та своїх друзів. У цей момент було вже сотні поранених в лікарні, вони просто лежали в коридорі на підлозі, кричали від болю. Ми спали серед них, бо це було єдине місце, де ми могли залишитись. Водночас навпроти лікарні горів будинок, в той момент я чомусь подумала, що це буде остання ніч у моєму житті”, – поділилася Василиса.

Джерело womanlife.kyiv.ua